Після списання вагони нью-йоркського метро не завжди відправляли на розбирання. На деякі потяги чекав значно незвичніший шлях. Їх вантажили на баржі, відвозили далеко від берега та скидали в океан у заздалегідь визначених місцях.
З боку все це могло нагадувати звичайне позбавлення від непотрібного металобрухту. Величезні кузови один за одним падали у воду та зникали під поверхнею. Однак вагони затоплювали з конкретною метою. На морському дні вони мали замінити природні рифи, яких на деяких ділянках майже не було.
Порожній металевий корпус створював укриття для риб. Вони могли запливати всередину через двері та віконні отвори, ховатися від більших хижаків і залишатися там під час сильних течій. Поступово стінки вагонів вкривалися водоростями, молюсками та іншими морськими організмами. Через деякий час вагон уже виглядав як частина підводного ландшафту.
Як пояснив портал MMR.net.ua, перед тим як відправити вагон у море, його ретельно готували. Усередині не залишали обладнання та деталей, здатних завдати шкоди морському середовищу. З вагонів демонтували сидіння, проводку, механізми та видаляли залишки технічних рідин. Після такого очищення фактично залишався лише сталевий кузов.
Ідея викликала чимало суперечок. Прихильники проєкту зазначали, що біля затоплених конструкцій ставало більше риби. Водночас критики побоювалися, що старі матеріали поступово руйнуватимуться та забруднюватимуть воду. Додаткове занепокоєння спричиняв азбест, який використовували під час виробництва деяких вагонів.
Організатори стверджували, що після відповідної підготовки такі конструкції не становлять серйозної загрози для довкілля. Проте критики погоджувалися з цим не завжди. Їх турбувало, що проконтролювати стан кузовів після багатьох років перебування під водою буде складно.
Загалом на дно Атлантичного океану відправили близько 2500 вагонів. Частина екологів підтримала таку практику, оскільки на порожніх ділянках морського дна з’являлися нові укриття для морських тварин. Однак противники проєкту побоювалися, що солона вода з часом зруйнує метал і відкриє доступ до шкідливих матеріалів, які могли залишитися всередині.
Особливе занепокоєння й надалі викликав азбест. Під водою він не утворював пилу, проте ніхто не міг наперед точно передбачити, що станеться з конструкцією після багатьох років в океані. Саме тому стан таких штучних рифів потрібно було контролювати і після їх затоплення.